Чоловіку пересадили серце жінки: як все відбувалося і хто оплатив трансплантацію?
- Понад рік і п’ять місяців живе з жіночим серцем чоловік з Калинівської громади.
- Історією свого порятунку він ділиться з читачами «20 хвилин», його розповідь може стати комусь у пригоді.
Василю Мироненку з села Радівка Калинівської громади виповнилося 58 років. Тепер у нього два дні народження. На світ він з’явився 2 вересня 1966 року, а 4 квітня 2023 йому пересадили серце: замість хворого вживили здорове серце, донором виявилася жінка. Її рідні надали дозвіл на донорство після того, як вона померла від інсульту.
Під час розмови з журналістом пан Василь пояснив, що він має бажання розповісти людям про те, чого багато-хто дотепер не знає про трансплантацію.
— Операція з пересадки серця обходиться дуже дорого, — каже він. — Якби довелося платити з власної кишені, я б не зміг це зробити, бо не маю таких грошей. Але є державна програма з трансплантації. Всі витрати на мою операція взяла на себе держава. Напишіть, щоб більше людей знали про це, особливо, тих, які проживають у селах, у них мало інформації. Багато з них не вірить, що це може бути безплатно. Може! Я пройшов через це.
Повторює ще раз: кожен хворий може розраховувати на те, що йому пересадять не тільки серце. Програмою передбачена оплата державою трансплантацію інших життєвоважливих органів, наприклад, нирок чи печінки.
Василь Мироненко розповів, як скористатися такою програмою, а також про те, як все відбувалося у нього.
Жити залишалося один місяць
Про те, що у його грудях тепер б’ється жіноче серце, пан Василь дізнався вже після операції. До того, як лягти на операційний стіл, йому не говорили, хто донор.
Побачивши здивування чоловіка, лікар сказав: «Серце — це тільки орган для перекачування крові. Чоловіче воно, чи жіноче, це не має значення, аби було здорове».
— Не можу не вірити лікарям, своїм рятівникам, але мені все одно здається, що з новим серцем я став сентиментальнішим, — сказав у розмові з журналістом Мироненко. — Став більше жаліти братів наших менших — котиків, собачок. Раніше був жорсткішим. Можливо, це так проявляє себе серце жінки?
Після операції він запитував у лікарів, чи можна дізнатися, чиє серце тепер у нього в грудях? Йому назвали рідних донора. Зателефонував їм, подякував за такий вчинок. Під час розмови дізнався, що жінка померла раптово від інсульту. Коли їм запропонували, щоб її серце пересадили хворій людині, без цього вона може померти, погодилися.
Пан Василь, скільки житиме, дякуватиме також лікарям з Інституту серця Мінохорони здоров’я України.
Директор Інституту професор Борис Тодуров після операції не приховував від нього те, що вже залишилося позаду. Його хвороба була страшна, швидко прогресувала. Професор так і сказав: якби не пересадка, вам залишалося жити приблизно місяць.
Свій доопераційний стан співрозмовник описує таким чином: почувався дуже погано, важко було ходити, спав сидячи, бо коли лягав, то задихався. Звернувся до Інституту серця МОЗ України. У Києві проживає одна з двох його донечок, вона супроводжувала тата у медичний заклад.
Лікарі встановили діагноз, пацієнту пояснили хворобу дохідливими словами: його серце, точніше, шлуночок, не закачує в аорту той об’єм крові, який потрібно. Крові поступає критично мало. На його запитання, що робити, відповідь кардіологів засмутила. Сказали, що у нього один вихід — пересадка серця.
Побачивши хвилювання чоловіка, медики заспокоїли його. Пояснили, що нині діє програма трансплантації. Він може скористатися нею. Підказали, як це зробити. Він написав заяву на внесення його прізвища у листок очікування на трансплантацію і став чекати.
Не встиг на операцію
— Мені одразу сказали, що в Інституті серця не можуть знати, коли з’явиться донор, — розповідає Василь Мироненко. — Сказали, що про це повідомлять по телефону. Попередили, що після телефонного дзвінка маю прибути в Інститут не пізніше, як за дві години.
Пригадує, як нарешті дочекався дзвінка. З Інституту подзвонили у вечірній час, та ще й у вихідний день. Пан Василь зрозумів, що зі свого села Радівка до Києва він аж ніяк не встигне добратися за дві години. Самому сісти за кермо автомобіля не міг, бо здоров’я не дозволяло. Каже, звернувся з проханням до одного знайомого, той відповів, що не поїде, бо пив спиртне. В іншого теж знайшлася причина відмовити. Словом, він зателефонував в Інститут і повідомив, що не має можливості вчасно приїхати.
Після того випадку вирішив чекати черги у Києві. Тимчасово поселився у дочки. Ще п’ять разів йому не таланило.
Співрозмовник уточнює, що донорське серце має відповідати певним фізіологічним показникам реципієнтам. Не кожне підходить для пересадки.
Після ще одного телефонного дзвінка з Інституту серця Мироненко викликав таксі і назвав водію адресу, куди має їхати.
В Інституті медики почали оформляти папери і тут їм поступив дзвінок. Повідомили, що дочка донора, яка приїхала на похорон батька, не погодилася на донорство.
Таких випадків відмови загалом було п’ять: хтось з рідних був проти — і операція відмінялася. Після кожної такої ситуації пан Василь втрачав надію на те, що йому вдасться дочекатися чужого серця.
На початку квітня 2023-го його знову викликали в Інститут серця.
— Донор знаходиться у місті Суми, — сказали йому. — Треба їхати туди, там будемо оперувати.
Співрозмовник уточнює, що нині є більше можливостей доставляти донорський орган, роблять це з допомогою авіації. У його випадку ситуація склалася по-іншому. Медики з Інституту на двох автомобілях з необхідним медичними препаратами вирушили у далеку дорогу. В одному медичному авто перебував також Василь Мироненко.
— Навіть боюся запитувати, які думки були у вас у той час в дорозі, — звертаюся до співрозмовника.
— Думав про одне — тільки б цього разу рідні донора не передумали, — каже співрозмовник. — Бо я відчував, як життя покидає мене.
На шостий день вийшов з палати на вулицю
Операція тривала з десятої вечора до третьої ночі. Анестезіолог перед тим, як надягнути пацієнту маску, усміхнувся і сказав, що той може відчути хіба що легке запаморочення в голові, болю не відчуватиме.
— Після операції я прокинувся о шостій ранку, — продовжує розповідь Василь Мироненко. — Біля мене сидів лікар-анестезіолог, молодий хлопець. Чую, він каже: «о, Василь Васильович прокинувся». Яка була перша думка? «Я —живий!». Дістали трубку, я став дихати самостійно. Того ж дня повернулися в Київ, в Інститут серця. Мене везли у спеціальному реанімобілі. В Інституті помістили в реанімацію, там я пробув три дні. За моїм станом особисто наглядав директор інституту професор Тодуров. На четвертий день перевели в палату. А на шостий день після операції я самостійно вийшов на вулицю і вдихнув на повні груди повітря. До операції мені це було тяжко робити.
Співрозмовник каже, якщо дотримуватися тих вимог, які ставлять медики, — вчасно приймати ліки, вживати визначені продукти харчування, дотримуватися режиму дня, то одужання відбувається швидко. Знає про це по собі.
Дивується, що не відчуває болю. Каже, йому замінювали кришталик в оці після операції з видалення катаракти, то відчував біль, а тут серце пересадили. І не болить.
Хто платить за ліки?
Співрозмовник уже говорив, що дороговартісну операцію з пересадки серця оплатила держава. Так само за державні кошти здійснюють трансплантацію інших органів.
Після операції пацієнту надали необхідні ліки, за які він не платив. На початку препаратів було більше, з часом їх кількість зменшилася. Щоправда, є такі, які необхідно приймати пожиттєво. Їх також оплачує держава.
— У мене є лікар, під наглядом якого я перебуваю відтоді, як мене взяли на чергу очікування донорського органу і операції, — говорить Василь Мироненко. — Після операції їздив у Київ на обстеження кожного місяця. З часом лікар сказав, що можна приїжджати один раз у 50-60 днів. Обстеження триває зранку і приблизно до 16-ї години.
Запитую, як добирається до столиці. Поруч з селом проходить автомобільна траса Вінниця-Київ. Чоловік бронює квиток на маршрутку. Каже, що в дорозі в транспорті нормально почувається. Ночує в доньки, а наступного дня зранку добирається в Інститут серця.
Думає стати донором
Під час розмови співрозмовник повідомив, що після операції з’явилися сили на виконання деяких робіт. Каже, у селі завжди знайдеться робота. Перед нашою розмовою він косив бур’яни. Працював мотокосаркою приблизно дві години. Щоправда, робив перепочинок. Носить воду з криниці, доглядає живність курей, качок, кролів. Порається на городі. Працює з перепочинком, як радять лікарі.
Під час розмови він вкотре звертає увагу на те, що людям треба розповідати про трансплантацію. Щоб не лякалися через те, що на пересадку органів потрібні великі кошти.
Пан Василь задумується над тим, щоб самому стати донором. Щоправда, не знає, чи після перенесеної операції і лікування його органи може бути придатним для донорства. Якщо так, тоді з часом залишить заяву на донорство.
До кого звертатися?
За інформацією Українського центру трансплант-координації, пересадку органів у нашій державі здійснюють у 32 медичних закладах. У нашій області таким закладом є Вінницька обласна клінічна лікарня імені Пирогова.
У цих закладах формують листи очікування на трансплантацію. З них створюють загальний лист очікування в Україні. Це своєрідна черга на пересадку необхідного пацієнту органу.
Рішення про те, що пацієнт потребує пересадки, приймає медичний консиліум у центрі трансплантації. Він також з’ясовує, наскільки потреба реципієнта в такій операції є екстреною. Сканкопії всіх медичних документів, які підтверджують стан пацієнта і статус екстреності, вносять до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ). Зміна статусу екстреності приймається також консиліумом лікарів, а інформація про це оновлюється в ЄДІСТ.
Реципієнт пише заяву на внесення його прізвища в лист очікування. До речі, він може змінити центр трансплантації, але не частіше одного разу на шість місяців. При цьому загальна тривалість перебування в листі очікування зберігається.
З допомогою системи ЄДІСТ автоматично визначаються пари «донор-реципієнт». При розподілі анатомічних матеріалів пріоритет надається:
- неповнолітнім пацієнтам;
- живому донору, який раніше віддав органи для трансплантації;
- особі, яка висловила згоду бути донором після смерті.
Заяву про донорство можна подати і… відкликати
Заява про згоду на посмертне донорство є прижиттєвою згодою на вилучення анатомічних матеріалів з тіла людини для трансплантації або виготовлення біоімплантатів. Це вилучення стане можливим лише після того, як людині, яка подала заяву, буде констатовано незворотну смерть (смерть мозку або біологічну смерть). Прижиттєву заяву про згоду на посмертне донорство може подати кожна повнолітня дієздатна особа у письмовій формі. Це прописано у статті 16 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині».
Людина має право у будь-який час змінити своє рішення і звернутися про відкликання своєї письмової згоди на посмертне донорство. Також можна подати заяву про незгоду на посмертне донорство.
Для надання прижиттєвої згоди на посмертне донорство необхідно звернутися до трансплант-координатора будь-якого (найкраще, найближчого) центру трансплантації або спеціалізованої державної установи «Український центр трансплант-координації». При собі слід мати документ, який посвідчує особу.
Джерело: vn.20minut.ua
