«Така красива пара — хоч у кіно знімай»: після загибелі чоловіка у його бригаді служить дружина
- Яна Жукова завершила збір підписів під петицією про присвоєння звання Героя України її чоловіку — Євгенію Жукову.
- Після його загибелі молода дружина залишила свою цивільну професію і попросилася на службу у підрозділ Євгенія — 72-у окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців.
- Розповідаємо ще одну історію про захисника рідної землі, який віддав за неї своє життя.
Євгеній Жуков з Могилів-Подільського району. Там залишилася його мама. У нього є ще сестра й бабуся. Його дружина Яна з Білої Церкви. Вона важко пережила втрату дорогої коханої людини. Це відчувається з її дописів у Фейсбуці.
Зрештою, жінка вирішила стати у стрій замість чоловіка. Їй було дуже важливо служити у тій бригаді, де воював Євгеній. Так вона опинилася серед побратимів Євгенія з бригади Чорних Запорожців.
Як все це відбувалося, пані Яна написала в одному зі своїх дописів.
Поїхала на фронт — там повне пекло
«Друзі, допоможіть з підписами, часу у мене зовсім мало, теж іду захищати нашу Державу, тому ніколи буде займатися петицією», — так писала пані Яна у травні нинішнього року.
Вона просила небайдужих підтримати її звернення до президента про присвоєння Євгенію Жукову звання Героя України.
«Мій Янгол захищав нас з 2020 року, на жаль, 31.01.24 його життя обірвалося, — йдеться далі у дописі. — Він поклав своє життя при бойовому виконанні в Покровському районі Донецької області, щоб ми мали змогу спокійно жити. Думаю, він заслужив звання Героя України. Тому прошу виділіть дві хвилини свого часу. Дякую всім».
Коли вона писала ці рядки, до завершення збору підписів треба було ще тисячу голосів. Загалом під петицією підписалося 25.348 людей. Щоб її подали на розгляд президента, треба 25 тисяч підписів. Отож, дружина виконала свою місію у пам’ять про дорогу їй людину.
Однак тривога дотепер не покидає її серце.
«Війна забрала у мене найдорожче, це Кохання, я дійсно була дуже щаслива з Женею і дуже вдячна йому за те, що він робив для мене, — читаємо у ще одному повідомленні Яни Жукової. — У нас було дуже багато планів на майбутнє, але ця клята війна… Тепер моє серце пусте і душа не зі мною».
Жінка зізнається, що їй рятує зустріч з волонтеркою Мариною Косолаповою-Лазоренко та її командою. Каже, вони хоч трохи почали виводити її з важкого стану.
«Я просто попросила їх взяти мене на фронт, — розповідає дружина полеглого чоловіка. — Дуже хотіла походити по тій землі, де загинув Женя і побувати у його побратимів. Після того, що я там побачила, зрозуміла, що не зможу приїхати додому і не думати про наших мужніх воїнів, які нас захищають. Бо там повне пекло. Коли я вдихнула повітря того пекла, зрозуміла, що не зможу без цього всього. Які ж хлопці втомлені і водночас щасливі від того, що ми приїхали до них. Як ті котенята, біжать…»
Після тієї поїздки пані Яна приєдналася до команди волонтерів «Спільно за мир», а потім зробила ще один крок — попросилася добровольцем у чоловікову бригаду імені Чорних Запорожців.
Перед тим вона радилася з мамою Євгенія пані Жанною. Зрозуміло, що жінка відмовляла її не робити такого. Говорила, що війна уже принесла їм велике горе. Яна слухала її, але рішення уже визріло в її голові. Вона розуміла, що не стане змінювати його.
«Женя нічого не боявся і я не буду боятися», — сказала вона матері свого чоловіка. Нині Яна Жукова у строю 72-ї окремої механізованої бригади, тієї само, де воював її чоловік.
Його не брали на строкову службу
Найкраще знав Євгенія Жукова його двоюрідний брат Андрій Войтко. Каже, між ними різниця у віці тільки один рік. Тому скрізь вони були разом. У школі, потім в училищі, обидва навчалися у Вінницькому профтехучилищі №1. Та й пізніше, коли треба було порадитись, брати шукали один одного.
«Женю не брали на строкову службу, — розповідає Андрій. — Казали, що в нього плоскостопість. Через це він у військкоматі всім мізки виніс. Оббивав пороги доти, доки нарешті не пішов служити».
Біла Церква стала для Євгенія дорогим містом для його серця. Як він туди потрапив?
«Якось Євгеній поїхав з хлопцями ремонтувати фасад лікарні у Білій Церкві, була можливість заробити грошей, — продовжує Андрій. — Він любив рибалити. Про таких кажуть: закине вудочку у калюжу — дістане карася. Після роботи пішли на річку Рось. Женя посидів з вудочкою, а тоді сказав хлопцям: «Додому поїдете без мене. Мені тут подобається, залишуся у Білій Церкві».
Ось так він став обживатися у новому місті. Нікого знайомого там не мав. Чув про велике підприємство — шинний завод «Росава». Там влаштувався на роботу. До речі, заводчани навіть через багато років після того пам’ятали про нього і прийшли провести в останню путь.
Андрій згадує ще про одну роботу брата у Києві. Після того, у 2018 –му, Жуков підписав контракт з військовими і пішов в АТО.
«Братуха, ця війна на роки»
Приблизно за місяць до великої війни Євгеній Жуков приїхав в село у гості до мами. Не міг не зустрітися з двоюрідним братом. Ніхто з них не уявляв такого, що не побачаться, коли будуть у селі, не порозмовляють.
Євгеній тоді радився з Андрієм про подальшу службу.
«Женя трохи вагався, йти служити далі, чи повертатися додому і зайнятися якоюсь справою, — говорить Андрій. — Запитував поради, як йому бути. Казав, мені вже 32, якщо залишуся служити, командирами будуть молоді. Звання у мене невисоке — молодший сержант. Будуть поганяти мною. Я йому тоді відповів так: якщо ти себе відчуваєш в армії, залишайся, якщо ні, тоді повертайся до цивільного життя. Женя залишився у 72-й бригаді».
А 22 лютого почалася війна. Підрозділ, де служив Жуков, перебував на Броварському напрямку. Захищав Київ. Потім їх перекидали в інші гарячі точки.
«Десь через пів року після початку війни розмовляв з Женькою по телефону, —згадує його брат Андрій. — Він багато не говорив. Перед тим, як попрощатися, запитав його: « Женя, коли війна закінчиться, тобі ж краще знати, ніж нам тут, у селі?» — «Братуха, ця війна надовго», — відповів тоді Євгеній. На жаль, так воно і є».
Запитував Андрій у брата і про Харків, звідки окупанти драпали, залишаючи навіть техніку. Цікаво було почути від військового, як так вдалося звільнити Харківщину одним ударом?
«Женя казав, що кацапи вміють воювати артилерією, бити здалеку по нас, а в інших боях вони ніхто і ніщо», — так пояснював брату Євгеній.
Жуков брав участь у боях під Вугледаром, тримав оборону у Бахмуті, на Покровському напрямку.
Саме там, у боях на Покровському напрямку, отримав смертельне поранення.
Підбили ворожий танк
Андрієві важливо було дізнатися, як саме загинув його брат. Каже, за час війни, а перед тим ще в АТО, Женя привчив рідних, що в нього все добре.
«Його слова нас заспокоїли, — говорить Андрій. — Про себе можу сказати, що втратив відчуття тривоги. Час від часу Женька телефонував, говорив, що в нього все нормально. І раптом таке страшне повідомлення».
Життя Жукова обірвалося в останній день січня 2024 року.
Побратими, які приїжджали на похорон, небагато розповіли про обставини загибелі його брата, але й того достатньо, аби зрозуміти, як все сталося.
Наші підбили ворожий танк. Треба було забрати його з поля бою. Женя поїхав разом з танкістами. У танку злетіла гусениця. Треба було її натягнути. Робив це Жуков.
В цей час двоє танкістів відійшли у бік, аби не бути гуртом на випадок прильоту. Ще один знаходився на танку. Як пояснювали побратими, касетний снаряд влучив Жукову прямо в голову. Двох військових, які були в стороні, навіть не зачепило. Ще один дістав незначне поранення. А Жені не стало.
«Женя просив, якщо загине, щоб його поховали не в селі, а в Білій Церкві, — розповідає Андрій Войтко. — Так ми і зробили».
Про Євгенія і Яну говорили, що вони дуже гарна пара. «Хоч в кіно знімай», — доводилося чути навіть такі слова.
На одруження Євгеній приїжджав з фронту. Дуже мало часу на це відвело йому командування. Він зізнавався брату, що кохає Яну і відчуває, що це взаємно. Почувався щасливим.
«Якось під час розмови планував, що зможе робити після війни, чим можна буде зайнятися, а тоді раптом замовк і каже, я тут планую, а мене можуть завтра вбити», — згадує ще один епізод розмови з братом Андрій.
Співрозмовник згадав і про те, що у його брата це вже другий шлюб. З першою дружиною життя не склалося. Залишився син, якому нині 11 років, він також проживає у Білій Церкві. “У них з батьком були надзвичайно тісні стосунки, – каже Андрій. – Малий називав його по імені. Цим неабияк гордився. А тато радів, що має такого друга”.
«Я, Женя Жуков, але мене вже нема»
Євгеній сниться рідним. Брат Андрій запам’ятав три сни. У першому з них бачив Женю ще до похорону. Ніби вони в училищі. Викладач проводить перекличку учнів. Доходить до Жені, той піднімається з-за парти і відповідає: «Я Женя Жуков, але мене вже нема».
Другий раз Андрій бачив уві сні брата, коли той сидів на березі озера з вудочкою. У ставку нема води. А він все одно не йде з берега. Каже, я буду тут сидіти.
Ще був сон, в якому Євгеній сів за стіл обідати, а на столі порожньо, жодної тарілки з стравами.
Мама Жанна бачила уві сні сина малою дитиною. Настав час йти додому, а він не йде. Мама доганяє його, а син тікає. Так і не вдалося їй забрати малого додому.
Як боляче говорити про полеглих на війні! Вічна пам’ять і вічна слава тим, хто віддав своє життя на нас, нині сущих.
Щирі співчуття рідним Євгенія Жукова. Доземний уклін матері Жанні, що виховала сина мужнім патріотом.
Джерело: vn.20minut.ua
