«У тебе найбільше бойових виходів і самоволка»: приїхав на війну з Саудівської Аравії

«Побратими називали мене арабським найманцем, а я єдиний в роті розмовляв українською, всі інші були російськомовні», — каже Назар/ всі фото надані Назаром Хишамом

  • Коли путін по телевізору оголошував про СВО, Назар Хишам почав збирати речі, щоб їхати в Україну. На той час він, випускник Вінницького технічного університету, працював інженером у місті Медина Саудівської Аравії. Там проживає його батько. «Нікуди ти не поїдеш», — сказав йому тато.
  • Як вдалося переконати батька, щоб той віддав паспорт? Чому вже у Вінниці довелося три рази приходити у військкомат? Як потрапив у штурмовий підрозділ і чому йому вибачили самоволку? Про все це, а також, як дивом залишився живий, журналіст «20 хвилин» дізнався під час розмови з Назаром Хишамом.

— У тебе гарне українське ім’я, Назаре, — кажу своєму співрозмовнику і прошу уточнити, чому так.

— Мене так назвав дідусь по маминій лінії, — говорить хлопець. — Прізвище тата. Мама вінничанка, тато з Саудівської Аравії.  Тут він навчався у технічному університеті, познайомився з мамою, одружився, я народився.

Коли Назару виповнилося шість років, тато поїхав на свою батьківщину. З роботою не складалося, платили мало. Мама з сином залишилася у Вінниці. Тут Назар закінчив школу, університет.

— Кожного року на канікули ми їздили до тата, — продовжує Назар. — Потім у мене так само повторилося. В університеті отримав диплом інженера-енергетика. Нормальної роботи у Вінниці не вдалося знайти, платили небагато. Порадився з татом. Він запропонував приїхати попрацювати в Саудівській Аравії.

Нова робота Назару подобалася. Одночасно вчив арабську.

— Тато дав пораду: вивчай хоча б три нові слова в день, — каже Назар. — Так я й робив. Здавалося б, це небагато, а порахуйте скільки виходить за три роки…

Його плани перекреслила війна. Хлопець зізнався, що не вірив, що почнеться війна.

— Це ж дикунство — вбивати людей у ХХI столітті, — так він розмірковував. Але помилився.

«Нікуди ти не поїдеш»

23 лютого 2022 року він повернувся додому пізно, працював у нічну зміну. Перед тим, як лягти спати, заглянув в Інтернет. Не одразу зрозумів, що сталося. Повідомлення про обстріл України росіянами стали головною новиною.

— Коли путін читав про своє СВО, я почав страшенно матюкатися, — говорить Назар. — А тоді дістав чемодан і став збирати речі в дорогу.

Вранці 24 лютого 2022 року Назар прийшов на роботу написати заяву на звільнення, попрощатися з колегами. Побачив, що вони теж не розуміли, як таке могло статися? Крім того, на обличчях у декого помітив звичайний страх.

Батько сказав йому: «Нікуди ти не поїдеш!». Майже два дні Назару довелося переконувати тата, щоб повернув паспорт. Зрештою, той погодився на аргументи сина: у Вінниці мама і він мусить її захистити.

Літаком через Каїр і Мілан добрався до Варшави, а звідти автобусом до Вінниці.

— Пам`ятаю, яка велика черга стояла на кордоні на виїзд з України у Польщу! — говорить Назар. — Сотні автомобілів, десятки автобусів чекали на перетин кордону. Тим часом бажаючих їхати в Україну я майже не бачив. Зі мною було ще пару чоловік. Вони так само, як і я, їхали, аби піти на війну.

Хто хоче у район бойових дій — крок уперед

Коли Назар йшов до військкомату, сподівався, що його одразу візьмуть до війська. Втім, все сталося навпаки. Його розпитували, чи служив, де працював, а потім казали, щоб повертався додому. «Коли буде треба, ми зателефонуємо», — сказали на прощання.

— Але ж не телефонували, — продовжує Назар. — Тому я знов приїхав поїхав у військкомат. Кажу, може, ви забули про мене.

Його знов відправили додому. Повторили те саме: чекати.

— Взяли мене тільки за третім разом, — згадує співрозмовник. — Поки чекав, перерубав машину дров у дідуся. Він проживає у Вінницьких Хуторах.

Хишама записали у бригаду Вінницької ТрО. Приблизно через два тижні, командир роти сказав під час шикування: «Хто хоче поїхати у район бойових дій, зробіть крок уперед».

За словами співрозмовника, вийшло семеро чи восьмеро чоловіків. Назар першим зробив крок уперед. Так він опинився на Луганщині. Став служити у 111 бригаді ТрО, сформованій у Луганській області. Воював також у 118-й окремій  механізованій бригаді. Його називали «арабським найманцем». Однак це не дуже стикувалося з реальністю.

— Я був єдиний в роті, хто розмовляв по-українськи, — розповідає Назар. — Ось вам і арабський найманець!

Починав піхотинцем, потім пів року служив бойовим медиком, після того обрав те, чого прагнув найбільше, — напросився у штурмовики.

Коли слухаєш його, розумієш, що перед тобою справжній воїн. Назар дуже смілива людина. Що це означає? Читайте далі — зрозумієте.

Навіть самоволку вибачали…

З дисципліною у Назара не завжди складалося так, як цього вимагали командири. Хлопець зізнається, що навіть ходив у самоволку. Мав деякі інші «грішки».

— Але мені їх прощали, — розповідає він. — Чому? Мабуть, тому, що я не пропускав жодного бойового завдання. Казав командиру: «Пиши мене першим. Я був таким, що тільки дай мені дорогу».

«У тебе найбільше «беерок», що з тобою робити, самовольщиком? Іди далі воюй!», — це слова військового, який веде облік виходу штурмовиків на бойові завдання. «Беерки» — скорочена назва документу «Бойове розпорядження».

Свою відпустку він заслужив по праву.

— Приїхав у Вінницю і подумав, що треба одружитися, бо до другої відпустки можу й не дожити, — говорить воїн.

Дівчину Руслану він знав ще зі школи. Не тільки разом навчалися, а й проживали неподалік. Багато спілкувалися, тобто добре знали один одного. Вона йому подобалася. Але чи відповість взаємністю? Цього не знав. Тим більше, що Руслана не знала, що він на фронті. Вважала, що він в Саудівській Аравії. Хвилювався, коли пропонував вийти заміж. Дівчина знала, що після відпустки знову поїде на фронт, що з таким характером не буде відсиджуватися за чиєюсь спиною.

Руслана погодилася стати дружиною. Обоє почувалися щасливі. У той момент ні він, ні вона не знали, які непрості випробування чекають на них попереду.

19 годин лежав пораненим в окопі

Наприкінці листопада 2023-го Руслана приїхала до чоловіка. Його підрозділ тоді виконував бойові завдання у Запорізькій області. Назара відпустили на декілька днів, щоб міг побачитися з дружиною. Він приїхав у райцентр Оріхів. Втім, довго побути разом їм не вдалося. Йому повідомили про нове завдання. Назар міг сказати, що у нього є законні три дні, надані командиром. Не став цього робити. Трохи подумав, подивився на дружину і сказав у телефонну слухавку уже звичні слова: «Пиши мене першим».

Чоловік не приховує, що Руслана ображалася. Він розуміє, що мала для цього всі підстави. Проїхала таку далеку дорогу, командир надав Назару дозвіл побачитися і провести час разом, а він вчинив по-своєму. Він довго вибачався перед коханою. Та зустріч могла стати для них останньою.

Їхній групі доручили захопити ворожу позицію у районі села Роботине. До села їх підвезли, а далі ще три-чотири кілометри долали пішки.

Військовий детально розповів, яким нелегким видалося завдання. Незважаючи на це, вони вибили росіян з окопів, при цьому знищили дві бойові машини і самі зайняли місце, де перебував ворог.

Бій не зупинявся. Росіяни продовжували штурм. Під час одного з обстрілів Назар дістав важке поранення в ногу. Як він каже, ногу виламало в коліні. Навіть повзти не міг. Обстріли не припинялися. Він віддав хлопцям свій автомат «ріжки» з набоями. Записав прощальне повідомлення дружині. Розумів, що з того пекла, в якому опинився, ніхто його не витягне. Разом з ним було ще четверо «трьохсотих».

— Навіть про смерть трохи пофілософствував з хлопцями, — говорить Назар. — Коли говорив, трохи забував про нестерпний біль.

Про важко пораненого штурмовика знали у роті, але людей у них було мало. Назара все-таки витягнули з біди. Чекати на порятунок довелося довгих 19 годин. До їхньої позиції добралися четверо бійців, вони зробили з дерева ноші і на них поклали пораненого, так трохи тягли, трохи несли. Все це відбувалося під кацапську канонаду.

Три кілометри до Роботиного вони здолали за три години. У кожну хвилину по них могло прилетіти. Так само кожної хвилини могло згаснути життя пораненого. У Роботине якраз прибув наш броньований тягач (МТЛБ), доставив групу бійців. На зворотному шляху ним забрали пораненого «арабського найманця». його доправили до Оріхового на стабілізаційний пункт, а звідти вже у лікарню у Запоріжжя.

Два дні лікарі мене не могли стабілізувати пораненого Хишама після ампутації ноги. У нього дуже висока ампутація. Із Запоріжжя пораненого перевезли у Дніпро. Вже звідти до Вінниці.

Перед відправкою потяга з Дніпра стан пораненого різко погіршився. Відправку затримали. Медики рятували життя захисника. Поруч з ними була Руслана. Дружина вдруге приїхала з Вінниці.

Навчається на програміста

Назар Хишам нині на протезі. Протезували його у Львові. Складність полягала в тому, що у нього висока ампутація.

Що вражає у чоловікові — він не втрачає оптимізму. Жодного разу під час розмови не скиглив, не нарікав, не шкодував, що пішов на війну.

Разом з дружиною винаймають у Вінниці житло. Попри все, він щасливий, що зустрів таку дівчину. Розуміє, що працювати за спеціальністю не зможе. На життя треба якось заробляти.

Вирішив набути ще одну спеціальність. Дізнався, що на базі технічного університету можна отримати грант на здобуття спеціальності програміста. Назар подав документи, пройшов співбесіду і його зарахували на навчання. Вчитися треба чотири роки. По завершенні отримає диплом бакалавра.

— Тішить те, що цей документ визнають у понад 40 країнах світу, так нам пояснили, — розповідає він. — Чотири роки — це немало, але зате буде спеціальність. Перевагою є те, що більшість навчальних програм можна освоювати онлайн. Аудиторні заняття можна відвідувати у Вінниці і Києві.

А ще він мріє про спеціальний колінний суглоб. Такий, який буде згинатися при ходьбі по сходах.

У нього є ще одна мрія — відсвяткувати весілля з Русланою за арабськими традиціями.

Не можу ще раз не повторити: Назар залишається оптимістом. Навіть у такій непростій ситуації жартує, будує плани на майбутнє… Каже, якби ампутація була нижче коліна, знову повернувся з до хлопців у бригаду. Бо дуже хоче, аби швидше вигнали росіян з нашої землі. Ось такий він, цей «арабський найманець» з гарним українським ім’ям — Назар!  



Джерело: vn.20minut.ua