«Син загинув у бою, а його записали у зниклих безвісти». Що говорять батькові про повернення тіла
- Сергій Плотиця загинув за 53 дні до свого 30-річчя.
- Чотири рази просився у військкоматі, щоб взяли на фронт.
- У відпустку приїжджав з нагородою — «Золотим хрестом» від Головкома ЗСУ.
- Чого добивається батько після втрати дитини? Кого просить упізнати на фото?
— Я тепер, як та пташка, яка залишилася з одним крилом: ніби живу і не живу, тіло без душі, — говорить із сумом у голосі Іван Плотиця. — Відколи не стало Сергія, ворота на ніч не зачиняю. У людей зачинені, а в мене ні. Бувало, проснуся вночі, сяду біля вікна і не перестаю дивитися на дорогу. Так вдивляюся у ті ворота, аж очі вилазять. Розумію, що Сергій уже не прийде, а підсвідомість шепоче: «А може?». Інколи реву без зупину. Інколи мовчу, а інколи вибухаю. Пішов у банк перевірити, що за картки мені передали разом з речами сина. Пояснюю, що він загинув, а мені у відповідь: «Без присутності власника не маємо права».
Іван Плотиця із села Війтівці, колишня Жданівка Хмільницького району. Багато років працював вчителем математики.
Він у деталях пам’ятає, як проводжав сина на війну. Було це о четвертій ранку. Прощалися за селом. Довго обіймав сина, тоді відпустив, а він почав ще більше пригортатися і не відпускати батька. Дотепер не відпускає.
Так само пам’ятає у всіх подробицях останню розмову з сином. Просив, умовляв його не йти на те складне завдання. Сергій настільки образився на батька, що сказав: «Або ти, тату, перестаєш відмовляти мене, або я припиняю розмову і кладу слухавку».
«Повернуся з перемогою або…»
— Останній раз ми розмовляли з сином 10 травня нинішнього року, — розповідає Іван Плотиця. — Було це під вечір, десь між шостою і сьомою годиною. Довгенько розмовляли. Він говорив, що перед їхньою групою поставили дуже важке завдання. Каже, перед ними три групи пішли і ні одна не повернулася. Я просив, благав його відмовитися. Казав, не йди! Він розсердився на мої слова, з криком відповів: «Будеш на моєму місці — будеш тоді відмовлятися! Я не буду! Невже ти хочеш, щоб по Жданівці їхали російські танки? Або ти мене не зупиняєш, або я кладу трубку».
Тато слухав сина мовчки, пам’ятає кожне слово, яке сказав тоді Сергій. У саме серце вразила фраза: «Якщо я загину, то знаю за що, я не боюся смерті».
Ще син говорив, якщо він відмовиться і не піде на позицію, росіяни прорвуть оборону, і смерть побратимів буде даремною. «Тату, я мушу йти», — сказав він і пішов.
Батько згадує ще одну розмову.
— Раніше, коли моя мама просила Сергія вертатися додому, казала, ти ж слабий, того тебе не взяли в армію і на війну не брали. Він відповів на таке коротко: «Я в Жданівку повернуся або з перемогою, або в труні».
— Ніколи не думав, що мій син такий сильний патріот України, — говорить батько полеглого Героя.
«Знаємо, де вони лежать, але забрати не можемо»
Іван Плотиця розповів, як загинув Сергій з побратимами. Написав про це у Фейсбуці. Пояснив, що робить це для того, аби уникнути пліток і недомовок навколо трагедії.
«Люди, щоб ви не слухали різних пліток, то послухайте правду, — читаємо у дописі. — До мене дзвонив один із командирів мого сина. Сказав, що йому важко про це говорити, але змушений говорити. Ваш син мужньо бився, разом із побратимами героїчно тримав оборону, вони не пропустили ворога, не здали позиції. Було це з 10 по 15 травня. Ваш син Герой, ви маєте пишатися ним. Ви виростили гідного патріота України. Вони билися до останнього. Вони дочекалися заміни, але при виході із позиції попали під сильний мінометний обстріл. Вони майже вийшли до точки евакуації, але ворожа міна накрила їх. Три воїни загинули, один важкопоранений. Ми знаємо, де вони лежать, але винести їх не можемо».
Чоловік говорив: «Якщо не вберегли сина, то хоча б дуже дороге для мене тіло мого синочка». Йому відповіли, що зроблять все, що витягнути звідти тіла наших хлопців.
Під час розмови уточнили місце загибелі групи село Костянтинівка Покровського району. Сталося це в ніч з 14 на 15 травня 2024 року.
Через деякий час Іван Плотиця сам зателефонував офіцеру, з яким розмовляв раніше.
«Ми посилали групу за нашими воїнами, пораненого забрали, але це не ваш син. Тіло вашого сина бачили, але забрати не змогли, бо знову був сильний обстріл і знову зазнали втрат. Пробачте, але поки що так», — наводить слова офіцера Іван Плотиця.
Каже, до того часу у нього ще жевріла надія на повернення тіла. Бо надалі з кожною новою розмовою з військовими батько розумів: тіло сина навряд чи колись повернуть.
Про це він говорив у розмові з автором цієї статті. Каже, спочатку йому пояснювали, що треба почекати, коли зміниться погода. Треб, щоб був дощ або туман. Тоді вийде група і заберуть тіла загиблих. За інших умов зробити це неможливо, бо постійно працюють дрони.
Він звернувся письмово. Отримав відповідь за підписом командира частини підполковника Лавренюка. Каже, більшість тексту відповіді ні про що, а по суті тільки одне речення: «У зв’язку з тим, що тривають бойові дії, тіла нема».
Пан Іван шукав контакти побратимів, збирав від них по крупинках інформацію. Від одного почув, що там полягло багато наших. Хтось сказав, що від вибуху тіло розірвало на частини.
— Тепер я розумію, що правди уже не дізнаюся, — каже пан Іван. — Але мене вразило інше. Отримав повідомлення, що Сергій тепер у списках зниклих безвісти. Це як так? Адже командир розповідав, як загинув Сергій зі своїми хлопцями, а тепер, чомусь, йому надали статус зниклого безвісти.
Батько хоче довести військовим, що син загинув на полі бою, а не зник безвісти. Адже про це вони йому особисто розповідали. Тепер він має нагадувати їм про ту розмову. Для нього це принципово. Каже, тих, хто втік, теж називають зниклими безвісти. Він буде відстоювати пам’ять про свою дитину.
Сергій віддав життя за нас усіх, за Україну. Це правда. І він хоче, щоб правда взяла гору над отим записом «зник безвісти».
Помста за «Торо»
Сергій Плотиця не служив строкову службу, бо мав проблеми з серцем. Тому його взяли на фронт тільки з четвертого разу після настійливих прохань. Хоча на вигляд він фізично здоровий чоловік.
Військових навиків набував в Іспанії разом з іншими побратимами. Саме там отримав позивний «Торо», що у перекладі з іспанської означає бик.
Після повернення в Україну продовжив підготовку. Його зарахували у підрозділ спеціального призначення.
— Мій син і його побратими навіть не носили шеврони у розташуванні частини, їм це було заборонено, — говорить батько Сергія.
Чоловік дотепер підтримує контакти з деякими хлопцями з підрозділу свого сина. Вони приїжджали до нього на 30-й день народження Сергія. Було це 7 липня 2024 року. Передали 15 тисяч гривень. Батько віддав їх на дрон-камікадзе. Безпілотник «полетів» у підрозділ Сергія. Хлопці написали на ньому «Помста за Торо». Пізніше скинули відео, як цей безпілотник влучає у ворожий бліндаж.
— Ось так мій син навіть після смерті нищить ворогів, — говорить Іван Плотиця.
Він звертається до небайдужих підтримувати оборонців, щоб у такий спосіб помститися за усіх вбитих росіянами синів і дочок чи їхніх батьків,
Приїхав у відпустку із «золотим хрестом»
Підрозділ, в якому служив Сергій Плотиця, виконував особливо складні завдання. Бійці працювали у найбільш гарячих точках. Після виконання одного із таких завдань Плотиці дали відпустку.
— Сергій приїхав додому і каже: «Тату, держи, щоб ти не думав, що я сиджу в бухгалтерії і переставляю папірці». Дав нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ, тоді це був Валерій Залужний, — згадує Іван Плотиця.
Син не все розповідав чого його навчили і що він уміє, але навіть з того, що батько почув, зрозумів, наскільки відважним воїном стала його дитина.
Недавно Іван Плотиця виставив у Фейсбуці фото, на якому його син на передньому плані, а далі ще один військовий.
Чоловік хоче дізнатися, хто цей побратим? Сподівається, можливо, хтось упізнає воїна. Підкаже контакти його рідних. Ні прізвища, ні імені не знає, тільки позивний — «Кіно». Батькові сказали, що він в останні секунди перед загибеллю був поруч з його сином.
— Мені сказали, нібито, батьків у хлопця нема, але ж, мабуть, є родичі, дуже хотілося б познайомитися з ними, є про що поговорити, — каже пан Іван.
«Доки живий, буду допомагати нашим солдатам»
— Моєму синові вже нічого не треба, але сотні тисяч наших дітей, які зараз воюють, потребують нашої допомоги, — розповідає Іван Плотиця. — Дехто каже, що мені легко вдається збирати допомогу нашим хлопцям. Але це не моя заслуга. Гроші збирає мій син, який віддав життя за Україну. Саме так він продовжує боротися з ворогом. Я тільки посередник. Одні донатять із поваги до полеглого солдата, інші від жалю до батька, треті просто знають, що це треба робити.
Чоловік каже, що окремо хоче звернутися до батьків і матерів, які втратили на війні рідну людину. На його думку, він має на це право:
— Дорогі осиротілі батьки і матері, давайте зробимо все можливе, щоб смерть наших синів, чоловіків, батьків не була марною. Підтримаймо наших воїнів, щоб їхні батьки і матері не кричали від горя так, як кричимо ми!
Номер картки на переказ коштів — в кінці тексту.
«Невже не розумієте, за що воюють і гинуть наші хлопці?»
Мій співрозмовник зізнається, що йому боляче чути, як дехто порушує розмову про те, за що, мовляв, гинуть наші діти? Ось як він відповів таким людям:
— Невже ви дійсно не розумієте за що воюють і гинуть наші хлопці? Як у вас повертається язик так казати? Подивіться на абсолютно стерті міста і села з лиця Землі і порівняйте, як живете ви!
Тут, куди ще не прийшов руський мір, є ціла хата, газ, світло, вода.
У вас на подвір’ї чи в хаті бігають щасливі діти. Ваші діти ходять в школу, святкують останній дзвоник чи випуск. Ваші старенькі батьки сидять на лавочці і під час тривоги ніхто не тікає, бо в нас немає війни.
Ви ходите на роботу, отримуєте зарплату. В неділю їдете на ринок, повертаєтеся стомлені і щасливі, що все купили. Ви ходите в ресторан, ви на березі ставка готуєте шашлики і т.д. Ви живете, люди добрі! Увечері приймаєте теплий душ і лягаєте в тепле ліжко до коханої дружини. І для вас так кожного дня. А для багатьох батьків життя вмить зупинилося….
Невже ви дійсно не розумієте, завдяки кому, ви так живете? Все це ви маєте дякуючи тим тисячам чужих синів, які помирають в окопах, щоб вам було тут добре. Благаю: зрозумійте це! Якщо у вас є хоча б грам совісті і розуму — не кажіть так хоча б тим людям у кого рідні на війні, або вже загинули…
А ви навіть не знаєте за що і за кого воюють?
Картка для підтримки побратимів «Торо»
Іван Плотиця розповідає, що інколи йому вдається швидко зібрати немалу суму грошей. Однак у деякий час донатять люди небагато. Він не тільки збирає гроші чужих людей. Івана Плотиця сам постійно ділиться своїми статками.
У кого є можливість підтримати підрозділ, у якому служив його син Сергій Плотиця, повідомляємо номер банківської картки ПриватБанк: 5168 7521 0859 4188
Джерело: vn.20minut.ua
