Лесь Курбас: куди зник “Березіль”?

Лесь Курбас (25 лютого 1887  — 3 листопада 1937) — режисер-постановник, який зробив переворот у театральному мистецтві. Змінив закони та канони театру. Його вистави нагадували містерію, а погляди випереджали час. Знав вісім мов, але не вивчав російської. Читав французькою та італійською. Перекладав. Заснував славнозвісний “Березіль”. Зняв три художні стрічки. Мав магічну владу над людьми. Припускав, що все має ритм: і стіл, і мова, і вітер, а постановку п’єси прирівнював до роботи шахтарів, пише Ірина Говоруха для huxley.media .

КИЯНИ, ХЛІБ ТА БЕРЕЗОВИЙ СІК

Щойно розпочався 1922 рік. Київ виглядав кепсько. Змучені кияни у дивних одежинах з портьєр та мішків повсякчас перебували в пошуках хліба, дров, картоплі чи трісок. З України планувалося вивезти вісім мільйонів пудів зерна, з церков — дзвони, хрести, панікадила, свічники.

Одного млосного, заскорузлого від старого льоду дня молодий режисер Лесь Курбас зібрав своїх акторів та оголосив конкурс на кращу назву для театру. Переможцю пообіцяв пляшку гарного токайського вина. Павло Тичина висунув ідею назвати театр “Сад”.

Актори спершу схвалили, а потім засумнівалися: “Якщо театр “Сад”, то ми тоді хто, садисти?” Курбас деякий час вивчав календар, на якому добігав кінця березень: “А давайте назвемо на честь першого місяця весни. В природі все пробуджується, розцвітає, та й рух в нашому театрі нагадує березовий сік”.

Актори загули, засміялися. На знак згоди гуртом розпили ту обіцяну пляшку. Затвердили новий театр 31 березня 1922 року (Курбас позичив у поета Михайля Семенка кілька карбованців, щоб оплатити оголошення в газеті “Пролетарська правда”), а за три дні Сталіна було призначено першим генсеком. Саме він згубив постановника та його “дитинча”.

КОХАННЯ З ПРИСМАКОМ СМЕРТІ

Грати в “Березолі” вважалося за честь, адже режисер ніби прилетів з іншої галактики. Поєднував драматургію, акробатику, танець. Час від часу цитував Гая Петронія: “Цілий світ вдається до лицедійства”. Акцентував свою увагу на подіях міста, бо на інших підмостках розповідали про селян та сільське життя. А як же городяни? Як же робітники заводів, фабрик, жителі будинків-комун, жінки-матері та жінки-трудівниці?

Тонкощі театрального мистецтва знав не з теорії: у минулому був блискучим актором. Емоційний, інтелігентний, смуглявий, з густими чорними бровами та грецьким профілем. Поза очі його називали Чайльдом Гарольдом.

“Гарольд” стильно вдягався: носив замість краватки бант та широкополий капелюх. У “Ревізорі” напускав всілякої чортівні. В “Украденому щасті” перевтілювався в ревнивого Михайла, а у п’єсі “Дядя Ваня” — в авантюриста Астрова. Всі його ролі відрізнялися емоційністю, колоритом, силою. Та й у житті виявився навдивовижу палким. У львівському театрі “Руська бесіда” пройнявся почуттями до Катерини Рубчакової: красуні з тонкою талією та високими грудьми.

Її називали галицькою Заньковецькою, а коли співала — Крушельницькою. На сцені жінка жила, голосила, сміялася, кохала та падала непритомна. Була одружена та мала трьох доньок. З нею грав кохання, але нічого не імітував, бо любив по-справжньому. Якось під час гастролей у Кракові Курбас їхав на одному возі з Катериною й не стримався.

Палко освідчився, а вона пирснула від сміху. Віз небезпечно нахилився. Повітря згірчило. Бідолашний дістав револьвер, приставив до свого зраненого серця й натиснув на гачок. Життя акторові врятували, а от кулю дістати так і не змогли.

У ПОЛОНІ ФІАЛКОВИХ ОЧЕЙ

Далі — Київ, мітинги, новина про царя, що зрікся престолу. Лесь Курбас грав у театрі Садовського, але відчував у собі гарт не просто перевтілюватися в наймита чи лікаря, а ставити вистави. Для початку заснував Молодий театр. До нього входили юні ентузіасти, які працювали за ідею, бо впродовж двох років не отримували заробітної платні.

Митці охоче займалися акробатикою, фехтуванням, слухали лекції з історії театру. Деякий час жили комуною в Одесі. Щоранку пірнали поміж хвиль, не нехтували гімнастикою, варили їжу на саморобній печі. Репетирували паралельно п’ять п’єс.

Головний не втомлювався повторювати: “Зумійте настільки вжитися в роль, щоб жодні трамвайні дзвінки, репліки обивателів, розваги дітей вам не заважали”. Їм це вдавалося, незважаючи на холод та голод (глядачі навіть приходили з вузликами: приносили для акторів їжу).

Після повернення до Києва на режисера чатувало нове кохання до вісімнадцятирічної балерини Валентини Чистякової. Дівчина прибула з Москви в пошуках ситнішого життя. Мала виразні очі рідкісного фіалкового кольору, брови-ниточки, волосся-хвилі. Носила фасонистий берет, а губи фарбувала ягідною помадою. Лесь їй сподобався відразу.

Чоловік ходив танцюючи, піднімався через дві сходинки, носив сірий костюм спортивного крою, говорив низьким приємним голосом, в якому ховалося безліч модуляцій. В нього закохувалися і актори, і глядачі, і робітники сцени.

Справжньому почуттю не завадили революційні гойдалки. У місті змінювалися прапори, мови, люди. Вулицями швендяли біженці, стражденні, борці, а закохані не зводили один з одного очей. Лесь вчив Валю української, пригощав білим вином (до вина — смажений мигдаль), запрошував додому, в якому зберігалася сила-силенна книг.

Режисер навіть почав спізнюватися до театру, й до Чистякової стали ревнувати. Напівжартома погрожували балерину вбити. Невдовзі молодята побралися, а за два місяці отримав звістку, що його перша любов, яскрава та епатажна Катерина, померла. Жінку здолав тиф.

ЯК ЗІГРАТИ ПАРОВУ МАШИНУ

“Березіль” хутко здобув популярність, бо був не просто театром, а театром-викликом. У ньому похорон перетворювався на гопак, а актори грали не лише людей, а ще й мишей, собак, парові машини. Акробати власним тілом транслювали війну та мир, любов та зраду. Використовувалися елементи цирку, пантоміма, буфонада, епатаж.

Режисер ненавидів “рум’яний” національний театр, не сприймав прямих ліній та однозначних образів, типу “хороших” та “поганих” людей, бо в житті все набагато складніше. У будь-який момент “святий” здатен опинитися у пеклі, а у грішника навколо голови може засяяти німб. Доводив, що не існує маленьких ролей, всі великі.

Наголошував: “Ви плачете на сцені, а публіка спокійно споглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала!” Тому у виставі “Жовтень” актори замість вигукування гасел танцювали під музику Фредеріка Шопена. Там, де мали бути діалоги, лунав речитатив.

Сміливо порушувалися пропорції: велетні жили в хатах-мазанках, пили з двометрових бутлів самогон та запрягали коней розміром з собак. В результаті глядацький мозок вибухав, а соціалістичні істини перетворювалися на повнісіньку маячню. Митець працював для мас, але так, щоб запобігти масовій сплячці. Виступав проти всякої флегматичності та сонливості.

За чотири роки театр перевели до столиці УРСР — Харкова. До міста, що росло як на дріжджах: гуло, брязкотіло, дужчало. Кількість населення стрімко наближалася до мільйона. Відкривалися фабрики-кухні, ясла, дитсадки, будинки-комуни. Зводилися площа Фелікса Дзержинського та тракторний завод. Режисер разом з дружиною (найелегантнішою дамою Харкова) та мамою оселився у славнозвісному будинку “Слово”.

Квартиру отримав на п’ятому поверсі по сусідству з Валер’яном Поліщуком. Помешкання облаштував скромно. Розважатися не вмів, застіль не влаштовував: увесь свій час віддавав улюбленій справі. Відпочинком вважав прогулянку або подорож у гори. Лише з матір’ю Вандою, яка любила грати у карти, міг перекинутися в “66”.

ХАРКІВСЬКЕ “СЛОВО”

Театр-студія вразив харків’ян. В ньому домінували прості декорації та прозорі мізансцени. Працювало близько чотирьохсот акторів. Афіши (суцільний авангардизм) малював кубофутурист Вадим Меллер. На сцені стояв екран, на якому продовжувалася театральна дія. Крім того, фіксувалася глядацька думка.

Відвідувачі заповнювали анкети, в яких вказували свій вік, професію, частоту відвідування театру. Нижче — що сподобалося, не сподобалося, чи були незрозумілі місця? Яке враження справили костюми, декорація, музика? Анкети ретельно вивчали, і за результатами п’єсу могли змінити.

Актори, незадіяні у спектаклі, мали сидіти у залі та слідкувати за реакцією публіки. В яких місцях сміються, позіхають, поглядають на годинник. Отож все складалося якнайкраще: прем’єри, аншлаги, море шанувальників. Дружина Валентина розкрилася на повну й грала, як востаннє. В жодній ролі не робила імпульсивного жесту.

Руки мала “промовисті”, а погляд — у саме серце. Єдиний недолік: жінка була велелюбною. Якось так закохалася, що не бачила іншого виходу, як вкоротити собі віку. Її коханцем став “березілець”, якому Лесь дав роль, прихисток, гроші. Таким чином, обоє опинилися у пастці й вирішили стрибнути з мосту. Полюбовник стрибнув, а Валі забракло сміливості. Він утопився, а вона залишилася жива.

У Харкові театр знайшов свого драматурга. Ним став Микола Куліш із тридцять третьої квартири. З виду — простий сільський дядько, на якому навіть вдало пошитий костюм висів старечим мішком, але перо мав загострене. “Березіль” поставив його “Так загинув Гуска” (не випустила цензура), “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклена Ґраса”. Майк Йогансен, споглядаючи за їхньою дружбою, жартував: “Курбас починається на “ку”, і Куліш на “ку”, разом виходить “ку-ку”.

ПОСТРІЛ В УРОЧИЩІ САНДАРМОХ

Новий сезон 1932–1933 років виявився найважчим. Осінь — глевкою. Голод — нестерпним. В магазинах тільки капуста та картопля. Вулицями Харкова вешталися голодні люди. Бувало, ходили по квартирах “Слова”, просили шматочок м’яса, але вище другого поверху не піднімалися. Не вистачало сил. Лесь Курбас швидко зрозумів, що “комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою” й показував у виставах наслідки діяльності радянської влади, зокрема як просто неба вмирали діти.

Його викликали, порекомендували переглянути свою позицію та відкоригувати обраний шлях. Відтоді на “Березіль” полилася критика. Влада оголосила боротьбу з курбасизмом: звинуватила у похмурості та викривленні оптимістичної радянської дійсності. Охрестила націоналістом, що скотився до фашизму.

Чорна полоса тривала п’ять років. Режисера заарештували та змусили будувати Біломорсько-Балтійський канал на Медвежій горі. Згодом відправили на Соловки та острів Анзер. У таборах митець також організував театр, поставив “Аристократи”, “Учні диявола”, “Маленькі трагедії”.

3 листопада 1937 року все закінчилось. Куліша та Курбаса однією кулею (в цілях економії) розстріляли в урочищі Сандармох. Разом з ними — сусіда Підмогильного та інших мешканців “Слова”. Вирок привів у виконання неук, чекіст, неперевершений кат Михайло Матвеєв. “Бідолашний” страчував по двісті п’ятдесят людей на день, заробив на пальці мозоль, неабияк втомився, тож отримав заохочення у вигляді радіоли з платівками.

…Валентина Чистякова до самої смерті підписувалася “Дружина Леся Курбаса” й переказувала його улюблену притчу про двох каменярів. Один казав, що з ранку до вечора пхає возик з камінням, а другий — що будує Кельнський собор. Славетний режисер все життя зводив “Собори”.

Джерело: uaportal.com